П’ять колосків. Голодомор. Історії, як зникали українці

Звісно, ось переписаний текст:

Було це давно. Степи та могили вже поросли травою забуття. Книги, про які мали б знати, вже давно мали б існувати, але ми, українці, не мали на це права, адже жили в величезній «щасливій» державі під назвою Радянський Союз — тюрмі народів. Час минає, останні свідки подій середини XX століття відходять, а ми, нащадки, збираємо їхні спогади, по зернятках, щоб не забути, не втратити, пам’ятати.

Ці історії — це розповіді справжніх дітей, які вміли грати, допомагали батькам, мріяли про своє і часом не були слухняними. Це розповіді звичайних дітей, надані ними або їхніми рідними. Коли б мене запитали, чи знаю я цих людей, моя відповідь була б: «Так». Двоє з оповідачок — бабусі моїх добрих подруг, а одна — моя. В Україні немає жодної родини, яку б не торкнулося страшне слово «Голодомор».

Не бажаю гарного читання. Бажаю мудрого читання, люба читачко чи любий читачу. Нехай на нашій прекрасній землі панує мир, і діти ніколи не знають горя.