Анна, яку я кохала

Ліля знає, що в шістнадцять цілком достатньо просто любити, спостерігаючи з далека за тією, кого обожнюєш. Але коли нарешті трапляється омріяний поцілунок, життя стає схожим на казку. Проте у двадцять три приходить усвідомлення: казок не існує і ніколи не було. І тоді починаєш ставити собі незручні питання: чому все пішло не так? Хто винен? І найголовніше — чи справді ми знаємо тих, кого любимо?

Ця історія ніжна та чуттєва, болюча і водночас справжня. Вона нагадує дотик до холодної води: спочатку відчуваєш легкий дискомфорт, але потім настає спокій, а кола на поверхні води розходяться. Багато з нас мають схожі історії, часто глибоко заховані в пам’яті. 

Це оповідь про те, як знайти в собі силу визнати себе і впізнати своє відображення в дзеркалі. Історія, яку варто прочитати. Адже лише пізнавши себе, можемо стати справді щасливими. — Богдана Романцова, літературна критикиня

Ця історія довго жила в моїй голові, але знайшла свою форму лише тоді, коли я змогла скласти всі її частини разом і зрозуміти, яку ідею вони несуть. — Павла Вільна